Українська діаспора: історичний аспект

Українська діаспора

Українська діаспора

Унаслідок різних причин політичного та соціально-економічного характеру протягом багатьох років за кордонами України опинилися і нині живуть мільйони наших співвітчизників. Ця категорія людей дістала умовну назву „українська діаспора”.
Українську діаспору прийнято умовно поділяти на представників далекого зарубіжжя (країни Західної Європи, Азії, Північної та Південної Америки, Австралія) та близького (новітні держави – республіки колишнього Радянського Союзу). Такий поділ зумовлений як історичними обставинами, так і виразними відмінностями умов проживання українців та відповідно різними завданнями щодо захисту їхніх прав, підтримки їх та співробітництва з ними.
Українці далекого зарубіжжя вже мають певні умови для свого культурно-національного розвитку через систему шкіл, товариств, музеїв, церков тощо. Їх віковий досвід життя й діяльності в інонаціональному оточенні, збереження й розвитку національної ідентичності за умов демократичного суспільства, вагомі духовні набутки загальнонаціонального та світового значення, передусім у галузі українознавства, – важливий чинник державотворення та духовного відродження в Україні, позитивного впливу на українців близького зарубіжжя в розбудові національно-культурного життя. Водночас в українців далекого зарубіжжя є чимало проблем у галузі освіти, культурно-інформаційного забезпечення, співпраці у сфері економіки тощо.
На відміну від українців далекого зарубіжжя українці близького перебувають в складніших умовах. Громадський рух українців розгортається в умовах браку національної, культурно-освітньої інфраструктури, інформаційного вакууму стосовно України та її політики. Особливо гострими залишаються проблеми повернення українців в Україну, набуття ними громадянства, пенсійного забезпечення, захисту майнових прав, безмитних переїздів і перевезень тощо.
Українська діаспора виникла як результат процесу еміграції українців з території батьківщини до інших країн світу.
В історії української еміграції чітко визначаються три хвилі переселенського руху: перша – з останньої чверті XIX століття до початку першої світової війни; друга – період між двома світовими війнами; третя – період після другої світової війни. Сьогоднішню еміграцію називають четвертою хвилею.

Перша хвиля еміграції

Головною причиною цієї еміграції були соціально-економічні умови. Переселення відбувалось переважно серед громадян Західної України у пошуках кращої долі. Надмірна скупченість населення, брак вільних земель і безперервне подрібнення селянських господарств, нерозвиненість промисловості та неможливість працевлаштування, постійне зубожіння та турбота про майбутнє дітей змусили найбідніші верстви населення до еміграції.
Східні землі України дали значно менше емігрантів, ніж західні. Східні українці переселялись переважно до Сибіру.
Протягом 1897-1916 років до Сибіру та інших частин Російської імперії переселилось майже 913,0 тисяч чоловік. Сприяла еміграції з політичних мотивів і революційна ситуація 1906-1907 років. Релігійні мотиви теж мали стимулюючу дію в еміграції.
Можна припустити, що ця категорія емігрантів і чимало інших певною мірою відчували наближення воєнних катастроф і соціальних потрясінь. Більшість з них виїздили, як вони вважали, тільки тимчасово, на заробітки, з тим, щоб потім повернутися.
Першим українським емігрантом у США вважається Андрій Гончаренко, походженням з Київщини, колишній чернець Києво-Печерської лаври, який брав участь у антикріпатському русі і зазнав переслідувань. 1 січня 1865 року він прибув до Бостона, потім переселився до Нью-Йорку, Сан-Франциско.
Сполучені Штати Америки можна вважати найпершою країною, що в 1870 році приваблювала значні групи українських переселенців. Саме того року декілька десятків українців із Закарпаття приїхали до Пенсільванії. Цей процес поширився у 90-і роки XIX століття.
Деякі українці їхали до Латинської Америки – до Бразилії, Аргентини. В цей же час почалося масове переселення до США і Канади, а також до Австралії, Нової Зеландії, країн Тихого океану і Далекого Сходу.
Масштаби еміграції у різних дослідників мають різні дані. Так, В.М. Гарбузяк і Н.В. Чорна доводять, що з кінця XIXстоліття і до 1920 року українська еміграція до США становила 256,1 тисяч чоловік, в тому числі: з Австро-Угорщини – 235,0 тисяч, а з Росії – 5,4.
Розпочавшись у 1891 році, еміграція з Галичини до Канади набула масового характеру з 1894 року, а з Буковини – з 1903 року. Загальна чисельність емігрантів у Канаді з кінця XIX століття і 1920 року становила 135 тисяч чоловік. За цей час до Бразилії виїхало 47, 3 тисячі, а до Аргентини – 15 тисяч.
Саме перша хвиля емігрантів з України породила жваві зв’язки з батьківщиною. Туга за рідним краєм змушувала їх об’єднуватися, утворювати церкви, школи. Так, на початку ХХ століття, було зібрано у Канаді – 5,6 тисяч доларів, а у США – 9,4 тисячі доларів на відкриття перших українських шкіл. У 1902 році голова української греко-католицької церкви митрополит Андрій Шептицький направив до Канади трьох священиків. В цей же час значну активність тут виявили читальні Товариства „Просвіта”, Федерація Української соціал-демократичної партії, інші громадські організації.

Друга хвиля еміграції

І Світова війна, а потім революція 1917 року викликали другу хвилю емігрантів, причиною якої стали повоєнні роки та революційні наслідки, незгода з існуючим ладом. Це була політична еміграція.
Характерним явищем у 20-і роки ХХ століття стає рееміграція, коли з надією на розбудову незалежної держави в Україну повернулися такі видатні політичні діячі свого часу як Володимир Винниченко і Михайло Грушевський. Прикладом рееміграції є також повернення на Одещину емігрантів із Канади у 1922 році. Їх було більше 100 чоловік, які об’єднались і утворили зразкову комуну. Історичні події, пов’язані із „сталінськими” часами, змусили частину з них повернутися до Канади, а частину було репресовано.
Досить не просто визначити точну кількість українських емігрантів, що виїхали під час другої хвилі. Найбільш прийнятою цифрою міжвоєнної еміграції до США та Канади вважається 160,0 тисяч осіб. 60,0 тисяч, з яких, оселилися в Канаді. За даними дослідників в цей же період до Аргентини також прибуло майже 120,0 тисяч українців. Певні групи оселилися в Бразилії, Уругваї, Парагваї. Всього в міжвоєнний період західноукраїнські землі залишили майже 300,0 тисяч емігрантів.

Третя хвиля еміграції

Причиною третьої хвилі еміграції стала ІІ світова війна. Переселення українців почалося наприкінці війни. На відміну від перших двох ця еміграція вважається майже суто політичною.
У роки війни 5,0 мільйонів українців було вивезено фашистськими окупаційними властями до Німеччини. Після перемоги 310,0 тисяч українців опинилися у становищі біженців або „переміщених осіб”. Вони боялися повертатися на батьківщину і тому їх проблемами опікувались міжнародні організації, передусім ООН. Внаслідок чого за період з 1947 по 1953 роки до Канади прибуло 30,0 тисяч, до США – 80,0 тисяч, Великобританії – 35,0 тисяч, Австралії – 20,0 тисяч, Бразилії – 7,0 тисяч, Аргентини – 6,0 тисяч, Франції – 10,0 тисяч. Всього 90% біженців було розселено по країнах світу до 1950 року.
У повоєнні часи поповнення емігрантів відбулося за рахунок виїзду дисидентів та подружжя з іноземцями. Всього до 1989 року виїхало 40,0 тисяч осіб, частина з яких переселилась до Ізраїлю з подальшим переїздом до Канади і США.
Отже, в історії українського народу еміграція відіграє досить велику роль. За межами України утворились етнічні групи наших співвітчизників, дружні зв’язки з якими є невід’ємною умовою функціонування різноманітних сфер розвитку української нації, насамперед, це – наука, культура, економіка.

Четверта хвиля еміграції

Після набуття Україною незалежності розпочалась четверта хвиля української еміграції, яка пов’язана , в першу чергу, із соціально-економічними умовами. Переважна більшість тих, хто виїхали – науковці та заробітчани. За останні 10-12 років Україну покинуло 7,0 мільйонів чоловік. Характерним для нової хвилі еміграції є те, що не всі переселенці офіційно емігрували за кордон, частина з них перебуває там нелегально.
Сьогодні декілька мільйонів українців працює а Росії, 300-400,0 тисяч – у Білорусі, 500,0 тисяч – у Португалії, 350,0 тисяч – у Греції, у США – біля одного мільйона, у Канаді – трохи менш мільйона (не враховуючи попередні хвилі еміграції), у Німеччині – 450,0 тисяч.
Названі цифри – офіційні, проте реальні – значно більші.
За приблизними даними за межами України проживають понад 15,0 мільйонів українців. У Росії – 10, Канаді та США – по 1 мільйону, Білорусі – 1,5 мільйони, Польщі – 400,0 тисяч, Португалії, Іспанії, Аргентині – по 300,0 тисяч, Бразилії – 500,0 тисяч, Молдові – 650,0 тисяч, Казахстані – 700,0 тисяч тощо.
У багатьох країнах світу закордонні українці об’єднались в громадські організації з метою збереження своєї ідентичності, мови, культури, традицій.

Джерело: Навігатор

Розкажи про це друзям у своєму блозі або підпишись

Не будь байдужим! Залиши коментар :)

Написати відповідь




stat24 -счетчик посещаемости сайта Топ100- Путеводители Реклама на сайті