Українська діаспора

Унаслідок різних причин політичного та соціально-економічного характеру протягом багатьох років за кордонами України опинилися і нині живуть мільйони наших співвітчизників. Ця категорія людей дістала умовну назву „українська діаспора”.
Українську діаспору прийнято умовно поділяти на представників далекого зарубіжжя (країни Західної Європи, Азії, Північної та Південної Америки, Австралія) та близького (новітні держави – республіки колишнього Радянського Союзу). Такий поділ зумовлений як історичними обставинами, так і виразними відмінностями умов проживання українців та відповідно різними завданнями щодо захисту їхніх прав, підтримки їх та співробітництва з ними.
Українці далекого зарубіжжя вже мають певні умови для свого культурно-національного розвитку через систему шкіл, товариств, музеїв, церков тощо. Їх віковий досвід життя й діяльності в інонаціональному оточенні, збереження й розвитку національної ідентичності за умов демократичного суспільства, вагомі духовні набутки загальнонаціонального та світового значення, передусім у галузі українознавства, – важливий чинник державотворення та духовного відродження в Україні, позитивного впливу на українців близького зарубіжжя в розбудові національно-культурного життя. Водночас в українців далекого зарубіжжя є чимало проблем у галузі освіти, культурно-інформаційного забезпечення, співпраці у сфері економіки тощо.
На відміну від українців далекого зарубіжжя українці близького перебувають в складніших умовах. Громадський рух українців розгортається в умовах браку національної, культурно-освітньої інфраструктури, інформаційного вакууму стосовно України та її політики. Особливо гострими залишаються проблеми повернення українців в Україну, набуття ними громадянства, пенсійного забезпечення, захисту майнових прав, безмитних переїздів і перевезень тощо.
Українська діаспора виникла як результат процесу еміграції українців з території батьківщини до інших країн світу.
В історії української еміграції чітко визначаються три хвилі переселенського руху: перша – з останньої чверті XIX століття до початку першої світової війни; друга – період між двома світовими війнами; третя – період після другої світової війни. Сьогоднішню еміграцію називають четвертою хвилею.

Перша хвиля еміграції

Головною причиною цієї еміграції були соціально-економічні умови. Переселення відбувалось переважно серед громадян Західної України у пошуках кращої долі. Надмірна скупченість населення, брак вільних земель і безперервне подрібнення селянських господарств, нерозвиненість промисловості та неможливість працевлаштування, постійне зубожіння та турбота про майбутнє дітей змусили найбідніші верстви населення до еміграції.
Східні землі України дали значно менше емігрантів, ніж західні. Східні українці переселялись переважно до Сибіру.
Протягом 1897-1916 років до Сибіру та інших частин Російської імперії переселилось майже 913,0 тисяч чоловік. Сприяла еміграції з політичних мотивів і революційна ситуація 1906-1907 років. Релігійні мотиви теж мали стимулюючу дію в еміграції.
Можна припустити, що ця категорія емігрантів і чимало інших певною мірою відчували наближення воєнних катастроф і соціальних потрясінь. Більшість з них виїздили, як вони вважали, тільки тимчасово, на заробітки, з тим, щоб потім повернутися.
Першим українським емігрантом у США вважається Андрій Гончаренко, походженням з Київщини, колишній чернець Києво-Печерської лаври, який брав участь у антикріпатському русі і зазнав переслідувань. 1 січня 1865 року він прибув до Бостона, потім переселився до Нью-Йорку, Сан-Франциско.
Сполучені Штати Америки можна вважати найпершою країною, що в 1870 році приваблювала значні групи українських переселенців. Саме того року декілька десятків українців із Закарпаття приїхали до Пенсільванії. Цей процес поширився у 90-і роки XIX століття.
Деякі українці їхали до Латинської Америки – до Бразилії, Аргентини. В цей же час почалося масове переселення до США і Канади, а також до Австралії, Нової Зеландії, країн Тихого океану і Далекого Сходу.
Масштаби еміграції у різних дослідників мають різні дані. Так, В.М. Гарбузяк і Н.В. Чорна доводять, що з кінця XIXстоліття і до 1920 року українська еміграція до США становила 256,1 тисяч чоловік, в тому числі: з Австро-Угорщини – 235,0 тисяч, а з Росії – 5,4.
Розпочавшись у 1891 році, еміграція з Галичини до Канади набула масового характеру з 1894 року, а з Буковини – з 1903 року. Загальна чисельність емігрантів у Канаді з кінця XIX століття і 1920 року становила 135 тисяч чоловік. За цей час до Бразилії виїхало 47, 3 тисячі, а до Аргентини – 15 тисяч.
Саме перша хвиля емігрантів з України породила жваві зв’язки з батьківщиною. Туга за рідним краєм змушувала їх об’єднуватися, утворювати церкви, школи. Так, на початку ХХ століття, було зібрано у Канаді – 5,6 тисяч доларів, а у США – 9,4 тисячі доларів на відкриття перших українських шкіл. У 1902 році голова української греко-католицької церкви митрополит Андрій Шептицький направив до Канади трьох священиків. В цей же час значну активність тут виявили читальні Товариства „Просвіта”, Федерація Української соціал-демократичної партії, інші громадські організації.

Друга хвиля еміграції

І Світова війна, а потім революція 1917 року викликали другу хвилю емігрантів, причиною якої стали повоєнні роки та революційні наслідки, незгода з існуючим ладом. Це була політична еміграція.
Характерним явищем у 20-і роки ХХ століття стає рееміграція, коли з надією на розбудову незалежної держави в Україну повернулися такі видатні політичні діячі свого часу як Володимир Винниченко і Михайло Грушевський. Прикладом рееміграції є також повернення на Одещину емігрантів із Канади у 1922 році. Їх було більше 100 чоловік, які об’єднались і утворили зразкову комуну. Історичні події, пов’язані із „сталінськими” часами, змусили частину з них повернутися до Канади, а частину було репресовано.
Досить не просто визначити точну кількість українських емігрантів, що виїхали під час другої хвилі. Найбільш прийнятою цифрою міжвоєнної еміграції до США та Канади вважається 160,0 тисяч осіб. 60,0 тисяч, з яких, оселилися в Канаді. За даними дослідників в цей же період до Аргентини також прибуло майже 120,0 тисяч українців. Певні групи оселилися в Бразилії, Уругваї, Парагваї. Всього в міжвоєнний період західноукраїнські землі залишили майже 300,0 тисяч емігрантів.

Третя хвиля еміграції

Причиною третьої хвилі еміграції стала ІІ світова війна. Переселення українців почалося наприкінці війни. На відміну від перших двох ця еміграція вважається майже суто політичною.
У роки війни 5,0 мільйонів українців було вивезено фашистськими окупаційними властями до Німеччини. Після перемоги 310,0 тисяч українців опинилися у становищі біженців або „переміщених осіб”. Вони боялися повертатися на батьківщину і тому їх проблемами опікувались міжнародні організації, передусім ООН. Внаслідок чого за період з 1947 по 1953 роки до Канади прибуло 30,0 тисяч, до США – 80,0 тисяч, Великобританії – 35,0 тисяч, Австралії – 20,0 тисяч, Бразилії – 7,0 тисяч, Аргентини – 6,0 тисяч, Франції – 10,0 тисяч. Всього 90% біженців було розселено по країнах світу до 1950 року.
У повоєнні часи поповнення емігрантів відбулося за рахунок виїзду дисидентів та подружжя з іноземцями. Всього до 1989 року виїхало 40,0 тисяч осіб, частина з яких переселилась до Ізраїлю з подальшим переїздом до Канади і США.
Отже, в історії українського народу еміграція відіграє досить велику роль. За межами України утворились етнічні групи наших співвітчизників, дружні зв’язки з якими є невід’ємною умовою функціонування різноманітних сфер розвитку української нації, насамперед, це – наука, культура, економіка.

Четверта хвиля еміграції

Після набуття Україною незалежності розпочалась четверта хвиля української еміграції, яка пов’язана , в першу чергу, із соціально-економічними умовами. Переважна більшість тих, хто виїхали – науковці та заробітчани. За останні 10-12 років Україну покинуло 7,0 мільйонів чоловік. Характерним для нової хвилі еміграції є те, що не всі переселенці офіційно емігрували за кордон, частина з них перебуває там нелегально.
Сьогодні декілька мільйонів українців працює а Росії, 300-400,0 тисяч – у Білорусі, 500,0 тисяч – у Португалії, 350,0 тисяч – у Греції, у США – біля одного мільйона, у Канаді – трохи менш мільйона (не враховуючи попередні хвилі еміграції), у Німеччині – 450,0 тисяч.
Названі цифри – офіційні, проте реальні – значно більші.
За приблизними даними за межами України проживають понад 15,0 мільйонів українців. У Росії – 10, Канаді та США – по 1 мільйону, Білорусі – 1,5 мільйони, Польщі – 400,0 тисяч, Португалії, Іспанії, Аргентині – по 300,0 тисяч, Бразилії – 500,0 тисяч, Молдові – 650,0 тисяч, Казахстані – 700,0 тисяч тощо.
У багатьох країнах світу закордонні українці об’єднались в громадські організації з метою збереження своєї ідентичності, мови, культури, традицій.

Джерело: Навігатор

Розглянемо феномен трудової еміграції під знаком плюс, на деякий час усунувши з поля зору мінуси.

Часто в медіа і суспільних дискусіях заробітчанство розглядається через призму негативу – євросироти, які залишаються без догляду когось або обох батьків, євроутриманці (підлітки чи дорослі, що виросли з усвідомленням того, що працювати не треба), часто сумнівний правовий статус перебування наших заробітчан в інших країнах, брак соціального захисту на батьківщині тощо.

Ми звикли розглядати феномен заробітчанства як щось однозначно негативне, вимушене, принизливе. І тоді українці виглядають самі перед собою мазохістами і зрадниками, держава – мачухою, що віддає дітей на поталу чужинцям, а повернення заробітчан додому – як визволення козаків з турецької неволі. Це веде до підкормлювання національного міфу про нашу тяжку долю, над якою ми плачемо, але продовжуємо так жити.

Хочеться спробувати розглянути феномен трудової еміграції під знаком плюс, на деякий час усунувши з поля зору мінуси. Подивимося на роботу за кордоном через рожеві окуляри (зовсім навпаки, ніж закликає соціальна реклама).

Які позитиви приносить нам заробітчанство?

Позитив економічний
Три з половиною мільярдів євро щороку переказують з-за кордону українці. В деяких областях, наприклад Чернівецькій, ці суми досягають половини бюджету області. Тобто, гроші заробітчан стали формуючим фактором для бюджету країни. І наскільки б не були красивими популістські гасла політиків про гарантовані місця праці та гідну оплату, насправді повернення заробітчан вдарило б по економіці країни, принаймні у західних областях. Щоб легше було уявити, що для економіки заробітчанські гроші, то для порівняння обсяг прямих іноземних інвестицій за 2009 рік склав 30 мільйонів євро. Це величезні холдинги, концерни, промислові гіганти, які переважно вкладають в промисловість. Кілька мільйонів заробітчан приносять всього в 10 разів менше «живих» грошей, реальних інвестицій. Завдяки таким мікроінвестиціям сімейного типу ми бачимо маленькі побутові, але неухильні зміни.

Позитив глобалізаційний
Українці відкрилися для світу і відкрили для себе світ. Почали вчити іноземні мови, і що найважливіше, жити разом з іншими. Для пострадянської ізольованої нації це складний крок – навчитися жити спільним життям, розділяти цінності інших, розуміючи і поважаючи інакшість. Зараз це плавильний казан, синці і ґулі першопрохідців, що часто веде до агресії, але в майбутньому провокуватиме складніші системні зміни – до толерантнішої і відкритішої нації, яка вміє жити з іншими.

Немає вирішального значення чи вони там залишаться, чи повернуться додому. Усвідомлення більшого ширшого світу можливостей залишатиметься, навіть якщо його вдалося відчути, доглядаючи тюльпани в підпільній теплиці під Амстердамом пліч-о-пліч з нігерійцями, марокканцями та китайцями.

Позитив цивілізаційний
Українці почали більше любити і шанувати своє. Вони побачили чистоту німецьких вулиць і доглянуті сади Франції, міські парки в Голландії, поведінку в громадському транспорті і на вулицях, і більше не можуть терпіти хамства та недбальства, до якого вже звиклося вдома. Водії з ностальгією говорять про гарні австрійські автобани, будівельники – про якість матеріалів, домогосподарки – про рівень життя та ставлення до нього, і мріють про те, що «так колись буде у нас». І якщо їм не завадять мріяти і втілювати мрії в життя, так воно і буде.

Позитив ціннісний
Українці стають сміливішими і мобільнішими. Нація орачів-землеробів знову отримала тендітне відчуття свободи і смак до авантюри. Попередній такий авантюрний настрій був серед українців кінця 19 століття, які добиралися до далекої Америки чи Канади, щоб там вирубувати ліси і будувати інший світ. Зараз вони не бояться покидати роботи та звичні обставини, і намагатися вибудовувати своє життя в іншому просторі. Три останні позитиви – це наслідок привідкриття кордонів, але вони ніколи б не набули такого масштабу, якщо б не мільйони трудових мігрантів. Вони відчувають і приносять зміни швидше, ніж юрби туристів та студентів, бо бачать інший світ.

Бонус про імідж
Багато українців, приїхавши за кордон подивитися, повчитися (leisure), часто ніяковіють від того, що їх сприймають як націю заробітчан. І справді іноді буває складно пояснити, що «ми» вміємо не тільки прибирати, будувати і за дітьми дивитися, але й також читали Гессе, Гайдеггера і можемо на рівних посперечатися про Лісабонський договір. У таких випадках варто згадувати історію – швейцарці були нацією заробітчан в Італії, потім італійці повторили їх долю в Німеччині і Бельгії, поляки вважались нацією «сантехніків», а зараз завдяки кількості мають доволі поважне слово в Європарламенті. Все залежатиме від того, наскільки добре ми вивчимо свій «заробітчанський» урок і чи зможемо гідно прийняти виклик.

Насправді ідеалізувати ситуацію не варто, але ми ж домовились дивитись через рожеві окуляри. Тепер можна поміняти скельця, але щоб відчуття позитиву і гідності залишилось.

Мар’яна Карапінка для CREDO

Валентина Новак із села Гранівка Радивилівського району з любов’ю розглядає сімейні фото. На них велика родина, яка зараз рідше збирається разом, бо доньки змушені працювати на чужоземних синьйорів, щоб забезпечити щасливе майбутнє дітям. Внуками кілька років опікувалась бабуся.

Коли одна з дочок повідомила, що кидає роботу і їде за кордон, Валентина Петрівна не відмовляла. Хоча зізнається: боялася й переживала, бо чула, що ведеться там нашим заробітчанам несолодко. Бабуся одразу сказала, що забере внуків до себе, бо без жіночої опіки школярам не обійтися. Через деякий час старша сестра покликала до себе іншу. У Віри – четверо дітей, у Надії – п’ятеро. Так, залишивши бабусі дев’ять внуків, доньки поїхали в чужі краї. – Чи важко мені було? – сміючись перепитує пенсіонерка. – Добре, що допомагала старша онука, яка тоді мала 20 років, бо ж решта всі ще були школярами. Як піду на батьківські збори, то не знаю, як встигнути всі класи обійти, бо в кожному хтось навчався. Але вчителі мене розуміли, збиралися разом та розповідали за кожного учня-внука окремо. Дисципліна в мене була залізна. Як пустували, то могли й отримати прочухана. Доньки постійно телефонували, переживали, чи даю раду такому гурту. Та ми разом з дідом з ними добре справлялися.

Згодом до сестер поїхала наймолодша Люба. В далекій Італії зустріла своє кохання. Сподобав її чорноокий Шабіл. Невдовзі дівчина дізналася, що вагітна. Народжувати приїхала додому. Дівчинку назвали в честь бабусі – Валентиною. І коли малій виповнився рік і десять місяців, Люба знову поїхала за кордон. “Але з італійцем вже не живе. Не склалося”, – зітхає жінка. Хтось засуджує мам, які роками працюють на чужого пана. Хтось – тат, які перекладають турботу про власних чад на плечі інших. Часто доводилося чути, що без батьків діти впадають в депресію, товаришують з сумнівними компаніями. Дякувати Богу, внуки баби Валі не потрапляли в неприємні історії. Всі жили дружно. Незважаючи на те, що дочки постійно передавали гроші, Валентина Петрівна не сиділа, склавши руки. Як каже, “бо натуру таку маю роботящу”. Тримала корову, свиней, коня, повний хлів птиці. Привчала до праці й внуків. Бабуся пригадує, як проводжала їх у школу, як разом не раз вчили уроки. Звичайно, діти сумували за мамами й часто перепитували, коли повернуться з тих заробітків. Втішала й запевняла, що будуть там недовго.

Зараз старші внуки вже мають свої сім’ї, але часто за порадою звертаються до бабусі, бо мами досі далеко. Валентина Петрівна говорить, що й сама, якби була молодша, поїхала б за кордон. – А як інакше вижити? На ті копійки, що вони тут отримували, сім’ю не прогодуєш. А тепер дочки купили всім дітям квартири чи будинки. Порозходились вже вони від мене, і сумно стало в хаті, бо звикла за ті роки, що завжди гамірно. Тепер гляжу лише двоє внуків. Старший скоро в армію піде, то з бабою залишиться найменшенька потіха – Валюшка, – лагідно гладить чорнооке дівча.

Діти трудових емігрантів
Джерело: Навігатор

s.cons@embport.kiev.ua – електронна поштова адреса консульства Португалії в Україні.

Задати своє запитання можливо тут
Не залишайте свої запитання на цій сторінці в полі Коментарі!

Докладніше
Віза в Португалію
Посольство Португалії в Україні

Значення слів «еміграція» та «імміграція» досить часто плутають, що не дуже дивно, оскільки це один і той же процесс, тільки з різних сторін. Все залежить від того, з якого боку кордону на це дивитися. Простіше, звичайно, говорити «міграція». Однак розберемося, що є що і з якого боку.

Міграція – поняття, що спочатку використовувалася в орнітології (наука про птахів), згодом стало означати і людські переміщення, яке пов’язано зі зміною постійного місця проживання.

Мігрантами називають людей, які в силу тих чи інших причин залишають своє звичайне місце мешкання та їдуть влаштовуватися на нове, або проводять час в нескінченних переїздах. Походить слово від латинського дієслова migrare – пересуватися з одного місця в інше. Префіксальним способом утворені слова «еміграція» та «імміграція». Перше – з використанням префіксу ex – «поза, назовні»: emigrare — висуватися, від’їжджати. Очевидно, що того, хто їде з країни, називають емігрантом. Друге слово утворено за допомогою приставки im – «в, всередину»: imigrare— вселятися, в’їжджати. Тобто людину, яка приїхала до країни, варто називати іммігрантом, а не «понаїхали тут», як це іноді можливо почути.
Виходячи з усього вищевикладеного, робимо висновок, що незаконними найчастіше бувають все-таки іммігранти, а не емігранти. Наостанок ще раз звертаємо увагу, що в слові «емігрант» пишеться одна буква «м», в «іммігрант» – подвоєна.

Робота в Португалії

Португалія займає частину Піренейського півострова. На півночі та сході вона межує з Іспанією. На заході і півдні омивається Атлантичним океаном. Мадейра і Азорські острови є автономними регіонами держави. Португалія віддалена від центру цивілізації бо розташована у самій західній частині Європи. Це дозволило їй зберегти гарну екологію, чисті пляжі, евкаліптові та дубові ліси, виноградники, прекрасні гірські пейзажі.

Ринком нерухомості Португалії вже давно цікавляться іноземці. За даними компанії Gordon Rock, в країні переважають покупці з Великобританії. У південній її частині – Алгарве – навіть є містечка, де звучить переважно англійська мова. Британці відкривають тут ресторани, супермаркети, салони краси і т.п. З початком світової кризи Португалією стали все більше цікавитися громадяни Франції, Німеччини, Голландії, Іспанії. «Непоодинокі випадки, коли європейці виводять капітали з своїх країн та інвестують їх у нерухомість Португалії. Росіяни теж у цьому списку, – говорить Станіслав Зінгель, президент Міжнародного агентства нерухомості Gordon Rock. – Більшість іноземців купують тут житло для відпочинку та переїзду на постійне місце проживання ».
«Спочатку зацікавленість Португалією з боку росіян була не дуже висока через відсутність прямих рейсів в Лісабон, – пояснює Петро Коваленко, керівник напрямку регіональних продажів відділу закордонної нерухомості IntermarkSavills. – Але з літа 2009 р. авіакомпанія «TAP» запустила прямий рейс Москва – Лісабон і провела велику піар-компанію з просування Португалії як туристичного напрямку. Чемпіонат Європи з футболу, що пройшов тут рік тому, також сприяв відкриттю країни для росіян. Тому в 2009 р. поїздки до Португалії все частіше носили цілеспрямований характер – підібрати нерухомість ».

За даними компанії Knight Frank, у цей час попит сфокусований на центральних районах, розташованих ближче до аеропорту (близько 20 хвилин їзди), таких як Квінта-до-Лаго (Quinta do Lago) і Вале-до-Лобо (Vale do Lobo), – вони є найбільш розвиненими курортами Алгарве. Сюди ж відносяться невеликі містечка Поршеш (Porches) і Албуфейра (Albufeira). «Алгарве – найбільш популярний туристичний напрям в Португалії, а росіяни вважають за краще купувати нерухомість в місцях, знайомих по туристичним візитам, – зазначає С. Зінгель. – До того ж курорт пропонує розвинену інфраструктуру та великий спектр послуг, таких як гольф, спа, теніс, кінний спорт і т. д. ».

У компанії IntermarkSavills вважають, що досить перспективний ринок – острів Мадейра. М’який клімат острова «вічної весни» дуже подобається росіянам, особливо сибірякам. Крім того, нерухомість на острові недорога.
Цікава й Лісабонська Рив’єра з курортними містами Ешторіл, Кашкайш, Каркавелуш, Гіньшу. Тут створені чудові умови для активного відпочинку, включаючи віндсерфінг та гольф. До того ж ці міста розташовані поряд з відомими історичними пам’ятками країни.

Перспективні метри
За словами П. Коваленко, укласти угоду купівлі нерухомості в Португалії не складніше, ніж в іншій країні ЄС. Банк Esperito Sancti навіть розробив спеціальні іпотечні програми. Стандартні умови кредиту в Португалії – це видача суми, що дорівнює 50-80% від оцінної вартості об’єкту. Максимальний термін кредитування – до 40 років (за умови, що покупець не досяг 40-річного віку), хоча на практиці зазвичай беруть кредит на 10-30 років під 4,75% річних. Оформлення кредиту займає близько трьох тижнів.

Як розповів С. Зінгель, комісію агентству нерухомості, як правило, оплачує продавець. Покупець несе витрати, пов’язані з послугами юриста і нотаріуса, отриманням завірених копій довідок і з реєстрацією нерухомості. Це становить приблизно 2-2, 5 тис. євро.

Процедура оформлення права власності в Португалії розділена на два етапи. Перший – підписання контракту, резервує нерухомість. Тоді ж покупець має сплатити від 10 до 25% загальної вартості об’єкта. Після цього продавець знімає житло з продажу, а нотаріус приступає до перевірки його на юридичну чистоту, що займає від трьох до шести місяців. Якщо покупець протягом цього часу вирішить відмовитися від придбання об’єкта, то внесені гроші йому не повертають. Якщо ж від продажу продавець відмовляється, то відповідно до португальськими законами він зобов’язаний повернути аванс покупцю в подвійному розмірі. Другий етап угоди – підписання фінального угоди. Але перш покупець повинен сплатити податок на передачу об’єкта у власність (Imposto Municipal sobre Transmissхes). Його розмір залежить від ціни нерухомого майна. Він може становити від 0 (якщо об’єкт коштує менше 83,5 тис. євро) до 8%, а з урахуванням податкового відрахування ще менше – до 6%.

Будь-який вид нерухомості в Португалії повинен бути зафіксований в Реєстрі власності (Conservatуria de Registo Predial). Там же можна отримати повну інформацію про власника нерухомості та наявності можливої заборгованості.
Покупець набуває право власності з моменту підписання нотаріального акту купівлі-продажу. Після сплати всіх сум йому видають нотаріально завірену копію купчої. Крім згаданого податку на передачу об’єкта у власність слід сплатити також нотаріальну мито (0,8% від вартості нерухомості) і гербовий збір (360 євро).

За словами С. Зінгеля, наявність нерухомості в Португалії може стати підставою для отримання шенгенської візи на 90 днів як для власника нерухомості, так і для членів його родини.
«Право Європейського союзу гармонізовано, і багато законів єдині для цих країн. Тому володіння у Португалії нерухомістю не гарантує отримання посвідки на проживання. Проте останнім часом з’явилися зрушення в питанні отримання постійного місця проживання без права на роботу», – говорить П. Коваленко. За словами експерта, ПНП особливо цікавляться французькі пенсіонери, які купують житло у сонячній Португалії та отримують високу французьку пенсію.
Дозвіл на проживання оформляють у два етапи, розповів С. Зінгель. Спочатку нерезидент – власник нерухомості в Португалії отримує передбачену для цього випадку візу, яка діє шість місяців. Потім документи необхідно подати до Служби у справах іноземців за кордоном, де приймають остаточне рішення.

Від 50 тис. євро і вище
Розкид цін на нерухомість в Португалії досить великий. Як вважає С. Зінгель, найдорожчим залишається південний регіон країни – провінція Алгарве. Тут високий попит на житло, а це стимулює зростання цін. Зокрема, в районі Фаро переважно будують житло класу люкс. Втім, у невеликих містечках можна знайти і відносно недорогі варіанти. Наприклад, двокімнатну квартиру загальною площею 62 кв. м у центрі селища Прая-де-Луз (Praia da luz), з видом на море, в 100 м від пляжу, продають за 110 тис. євро. Двокімнатна квартира (70 кв.м.) в місті Лагуш (Lagos) в закритому кондомініумі з басейном, парком і міні-гольфом, в 10 хвилинах ходьби від пляжу, – 125 тис. євро. Секція в трьохповерховому таунхаусі загальною площею 180 кв. м на території кондомініуму з басейном і парком, в 300 м від найближчого пляжу, в місті Албуфейра (Albufeira), виставлена на продаж за 298 тис. євро.

Найбільш низькі ціни – на півночі країни, в районі Порто (Porto). Там можливо підібрати двокімнатну квартиру за 50-70 тис. євро. Через прохолодний клімат цей район не дуже популярний серед іноземних покупців, але користується попитом у португальців, які проживають далеко від океану.
Як вважає С. Зінгель, клієнтів, які купують нерухомість у Португалії, можна розділити на дві групи. До першої належать ті, хто цікавляться віллами середньою вартістю 700 тис. – 1 млн євро. До другої – ті, хто звертає увагу на апартаменти або секції у таунхаусах за 150-300 тис. євро. Звичайно, більшість покупців відносяться до другої категорії. Вони купують апартаменти в житлових комплексах, що перебувають максимум в 500 м від берега. Як приклад експерт згадав нещодавню угоду, яку провела компанія Gordon Rock в Алгарве: клієнт купив апартаменти з видом на океан, площею 125 кв. м, за 210 тис. євро в курортному містечку Поршеш (Porches) в елітному комплексі на другій лінії від моря. До кризи така квартира коштувала 300 тис. євро.

За словами П. Коваленко, досить доступні за ціною квартири у багатоповерхових будинках навколо Лісабона. Влада Португалії робить акцент на розвиток сільського господарства, тому вілли, що стоять окремо, можливо придбати лише за досить високу ціну. «Але у нас є досвід реалізації дизайнерських вілл селищі, що має окрему охорону, в 20 хвилинах їзди від Лісабона за 500-700 тис. євро», – говорить він.

За оцінкою IntermarkSavills, Португалія постраждала від кризи набагато менше, ніж сусідня Іспанія. У країні не було буму нерухомості, а на ринку присутня, по суті, олігополія, тобто його контролюють чотири-п’ять родин, тому масового демпінгу не відбулося.

«Оскільки вибір об’єктів, не дивлячись на кризу, досить широкий, девелопери, що продовжують будівництво, приваблюють покупців всілякими знижками та акціями. Наприклад, деякі компанії компенсують переліт і проживання клієнтів під час ознайомчої поїздки у разі придбання у них нерухомості», – розповідає С. Зінгель.

У цілому, за даними Knight Frank, ціни на нерухомість в країні змінилися. Вони залежать ще від району. Першим наприкінці минулого року на економічну ситуацію відреагував регіон Західної Алгарве – вартість 1 кв. м цього року тут знизилася приблизно на 20%. Сьогодні чотирикімнатну віллу можна купити за 2 млн євро. У Центральній Алгарве за останні шість місяців ціни залишилися стабільними, не зазнавши значних змін. «Вартість вілл у Квінта-до-Лаго і Вале-до-Лобо починається від 2 млн. євро. Однак покупцеві, що вважає за краще невелику віддаленість від аеропорту, першокласні послуги, безпека і широкий вибір пляжів, мало що може підійти краще, ніж ці райони», – говорить Катерина Тейн, директор департаменту житлової нерухомості Knight Frank.

Джерело: domik.net

Детальніше про нерухомість у Португалії